6 червня 2018 року до Дня журналістики в ПНПУ імені В.Г. Короленка відбулося нагородження переможців обласного конкурсу учнівських творчих робіт «Допис у газету-2018». Майбутні майстри пера і слова сміливо шукали індивідуальний стиль, відкривали нові горизонти своїх талантів, тримали руку на пульсі актуальних проблем сучасного світу й закликали нас бути небайдужими до них. Конкурсна комісія розглянула твори різних жанрів (репортаж, інтерв’ю, есе, нарис, стаття) в межах чітко окресленої тематики: «Я, моя родина, друзі», «Життя нашої школи», «Моя мала Батьківщина», «Люди, які мене оточують», «Сучасні технології», «Наше дозвілля».
Цьогоріч у конкурсі взяли участь 42 учасники. Це учні загальноосвітніх і спеціалізованих шкіл, гімназій, коледжів, творчих об’єднань Полтави, Кременчука, Лубен, Карлівки, Решетилівського, Оржицького, Котелевського районів.
Почесне третє місце отримала учениця 10-А класу, гордість Лубенської ЗОШ №2 - Яна Лазоренко (учитель-консультант Горбенко С.М.). Твір учасниці конкурсу буде опублікований в публіцистичному альманасі «Допис у газету»та розміщений на сайті кафедри журналістики за посиланням:
Вітаємо Яну з великою перемогою та бажаємо подальших творчих успіхів!
До Вашої уваги робота автора.
До Вашої уваги робота автора.
ЦІ СПОГАДИ У МЕНЕ НА ДОЛОНЯХ
Привіт! Як я скучила... Ну чого ти тоді пішов? Обіцяв же вивчити мене, а я не встигла закінчити й школу. А ще додавав, що коли пощастить, то й видати заміж. І я щоразу уявляла себе в білій розкішній сукні та всюди рожеві ніжні півонії. Що думаєш: 10 років – багато? Саме стільки часу ти живеш у мені спогадом, а він болить і гіркне заново, щорічниці. І та свічка, яка прийнята так, за звичаєм, випалює кінчиком свого полум’я увесь серцевий мотлох, що встиг назбиратися по закутках десь попід серцем... Або навіть у самому його центрі.
Дідусю, ти був моєю половиною Всесвіту – іншою була мама. Пам’ятаєш ті ранкові історії про нашого собачку, які ти, мов репортер і казкар у одному обличчі, розливав росяними краплями? Я сміялась і не вірила. Та хіба могла сумніватися в
тобі? Ще мить – і погоджувалася з усім, що ти лише вигадав...
А потім, незадовго після того, як тебе не стало, до нас приїхав якийсь давній знайомий, проте я не пам’ятаю вже ні імені, ні рис обличчя, просто знаю, що він був підстаркуватим. Взяла нашого собаку, і ми пішли в ліс. У мене було відчуття, що Чапко його сплутав із тобою, або ж шукав щось схоже, грався з ним, не відходячи. Я ще довго, за звичкою, чекала, що ти покличеш мене. Згадувала, як ти вчив мене оборонятися від півня-забіяки. Колись Чапко, захищаючи мене, висмикнув кілька пір’їн. Проте того вистачило, аби я з тиждень спокійно заходила в загороду, хоч надовго це мізків не вправляло... Згодом і Чапко пішов. Узагалі стільки всього пішло з тобою, що й не сказати! Часом здається, що з тобою пішло й моє дитинство. Принаймні я вже зовсім інакше дивилася на багато звичних речей...
А потім, незадовго після того, як тебе не стало, до нас приїхав якийсь давній знайомий, проте я не пам’ятаю вже ні імені, ні рис обличчя, просто знаю, що він був підстаркуватим. Взяла нашого собаку, і ми пішли в ліс. У мене було відчуття, що Чапко його сплутав із тобою, або ж шукав щось схоже, грався з ним, не відходячи. Я ще довго, за звичкою, чекала, що ти покличеш мене. Згадувала, як ти вчив мене оборонятися від півня-забіяки. Колись Чапко, захищаючи мене, висмикнув кілька пір’їн. Проте того вистачило, аби я з тиждень спокійно заходила в загороду, хоч надовго це мізків не вправляло... Згодом і Чапко пішов. Узагалі стільки всього пішло з тобою, що й не сказати! Часом здається, що з тобою пішло й моє дитинство. Принаймні я вже зовсім інакше дивилася на багато звичних речей...
Дуже раділа, коли ти дозволяв допомогти тобі з інструментами в майстерні або посидіти в машині за рулем, і дарма що я не могла його ніскільки повернути... А пам’ятаєш, як залишив те чорне кволе курча, бо дуже просила? А потім ще варив йому гречану кашу, доки я не випускала його з рук, зігріваючи в подолі спідниці.
День Перемоги – твоє улюблене колись свято, а фільми, певно, про війну. Як би я хотіла знову заснути біля тебе під «Мухтара»... А пісня про Катюшу ще довго асоціювалася в мене тільки з тобою.
Ти знав про мене набагато більше, ніж усі інші, бо тільки тобі я могла розповісти все достоту. І спогад про тебе ще довго розливала слізьми, коли ми переїхали на нове місце. Сумувала за нашим будинком, адже коли б, дідусю, не пішов, то ми досі жили б у ньому. Я розуміла, що тебе немає, і сприйняла неможливість твого повернення, але мені все одно хотілося з тобою час від часу поговорити. Вірила, що твоя душа на небі, і щоб було легше, обрала одну із зірок, які виднілися з балкону, і уявила, що то твоя. Від тих розмов пошепки мені й справді ставало простіше змиритися з неможливістю тебе, справжнього. Я вірила, що душею ти мене чуєш. Писала тобі кілька віршів – проекція моєї пам’яті на папір. Василько слугував мені замінником тебе чотири роки, а потім він теж пішов. І на моєму небі я вже шукала щовечора дві зірки, писала вірші до річниць теж обом.
Ти знав про мене набагато більше, ніж усі інші, бо тільки тобі я могла розповісти все достоту. І спогад про тебе ще довго розливала слізьми, коли ми переїхали на нове місце. Сумувала за нашим будинком, адже коли б, дідусю, не пішов, то ми досі жили б у ньому. Я розуміла, що тебе немає, і сприйняла неможливість твого повернення, але мені все одно хотілося з тобою час від часу поговорити. Вірила, що твоя душа на небі, і щоб було легше, обрала одну із зірок, які виднілися з балкону, і уявила, що то твоя. Від тих розмов пошепки мені й справді ставало простіше змиритися з неможливістю тебе, справжнього. Я вірила, що душею ти мене чуєш. Писала тобі кілька віршів – проекція моєї пам’яті на папір. Василько слугував мені замінником тебе чотири роки, а потім він теж пішов. І на моєму небі я вже шукала щовечора дві зірки, писала вірші до річниць теж обом.
...Колись задумалася, чи може душа мріяти. Цікаво, про що ваші мрії, чи бачите мене і як влаштований піднебесний світ. У вас там завжди весна? Чи морози теж подекуди дошкуляють?
Вже з півроку мені не снилися. Не можу побачитись із вами навіть через марення. А хотіла б міцно обійняти, так сильно, що аж до зупинки пульсу... А ви? Хочете мене обійняти? Я завжди знала, що не вистачатиме вас, але ж не настільки! Намагаюся пам’ятати усе, боюся забути найменшу дрібницю. Часто говорю про вас, думаю... і слухаю всередині себе. Цей зв’язок тримає настільки міцно, а звичка така гірка, що я не прив’язуюсь тепер і не звикаю відтоді ні до кого. І зовсім не шкодую. Так значно легше – просто споглядати, як у твоє життя приходять і йдуть люди. Знаєте, є такі, із якими я сміюсь до сліз і чекаю з нетерпінням чергової зустрічі. Проте, коли втручаються обставини, й вони зникають, зовсім не боляче. Лише тепло від щасливих спогадів.
А ви в’їлись у м’язи мого серця чорнильною печаткою... Бува здається, не слід так часто й болісно про вас думати, і варто розлучитись із цими образами, відпустити їх... Але як прощатися з вами, коли живете в закутку серця, коли ви стікаєте по судинах, а спогади вкарбувалися в сітківку очей?.. Застиглі лініями на моїх долонях, ви смієтеся в кожній моїй усмішці зі мною.
Я поки що дуже не хочу прощатись із вами...
Немає коментарів:
Дописати коментар